...І, як колись запорожці, повстанці на крок випереджали своїх ворогів у військовій тактиці, хоча серед десятків тисяч махновців був тільки один штаб-офіцер Петро Гавриленко, нащадки якого нині проживають в смт Міловому Луганської області. Ворожі ж армії були вщерть переповнені колишніми царськими полковниками та генералами... Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в певних місцях, потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед безкрайніх українських просторів і українського селянства. А якщо до цього ще додати високі бойові якості повстанців-кіннотників, їх безмежну довіру до своїх командирів, яким по праву давали військове (і не тільки військове) звання "батько", то не дивно, що повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників. Легендарний денікінський генерал Володимир Зіновієвич Май-Маєвський, який сам командував елітними офіцерськими частинами, на силу відбиваючись від махновської кавалерії, захоплено говорив своїм штабним: "Вот мне бы таких командиров!"

А повстанські командири набагато раніше ворожих генералів зрозуміли, що головне – це не чисельність армії, а її бойовий дух і ще – щільність стрілецького вогню. Тому за шалені гроші і золото махновці всіма правдами і неправдами купували кулемети "Максим" і "Л'юіс", а Луганський патронний завод нелегально забезпечував повстанців патронами – по півтора мільйони штук за раз. Вся армія генерала Денікіна, йдучи в похід на більшовицьку Москву, мала на озброєнні 640 кулеметів переважно в піхотних частинах. А у повстанській арміх Махна тільки одна бригада батьки Каретникова мала 700 "Максимів", причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності зі щільністю стрілецького вогню.

Врешті решт, і в білій, і в червоній арміях з'явилися великі кавалерійські з'єднання, але з традиційним озброєнням: карабіни, списи, шаблі... Причому домінуючою була тактика бою холодною зброєю ("рубка"), як і за часів Стародавнього Риму. А у повстанців вже було дещо інше...

Уявіть собі, у безкрайньому українському степу сходяться дві кавалерійські лави по кілька тисяч вершників з кожного боку. Рухаються густо – стремена до стремен в кілька рядів. Зближуючись, мчать назустріч шаленим галопом, виставляючи вперед списи і піднявши шаблі, бо стріляти на скаку з карабіна – річ безглузда. Аж раптом махновська кіннота розділяється надвоє і півколами зміщується на фланги, а посередині приємно здивований противник помічає 700 тачанок батьки Каретникова, які, розвернувшись на шаленій швидкості, завмирають, як вкопані. З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда "Хлопці! Ррроби грррязь!". 700 кулеметів "Максим" за хвилину випльовують 42 тисячі куль і невдовзі ворожа кавалерія, яка вже не може зупинитись, перетворюється на криваве місиво. Задніх потім добиває повстанська кіннота, яка завбачливо обійшла ворога з флангів.

З ворожою піхотою мороки було набагато більше. Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, а ще більше – помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців. Нестор Іванович лютував: "Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?". Врешті решт батько, як істинно великий тактик, знайшов вихід і наказав полонених не тільки роззброювати, а й роздягати наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.

Повстанська армія Нестора Махно не мала власних арсеналів і надійних джерел військового забезпечення. Проти неї воювали регулярні армії, на яких працювала власна (а інколи і закордонна, як на білих) військова промисловість. Керували цими арміями тисячі офіцерів з класичною військовою освітою та багаторічним досівідом Світової війни. На озброєнні регулярних армій була авіація, танки, броньовики і бронепоїзди, різнокаліберна артилерія. 6 З цього всього списку повстанці мали в своєму розпорядженні (та й то недовго) лише кілька бронепоїздів, відбитих у ворога. Крім технічної переваги, противник махновців мав ще й величезну кількісну перевагу в живій силі (5 мільйонів в Червоній армії, 150 тисяч в повстанській). За такого співвідношення сил повтсанці кілька років вели успішні бойові дії тільки тому, що застосовували передові методи ведення війни, недосяжні до сих пір і кращім збройним силам світу. Створено ж все це було на основі української козачої традиції.

Художньо вразливі натури сучасників звертали увагу, перш за все, на зовнішній бік справи. Особливо їх дивувала демонстративна відсутність уніформи в Повстанській армії. Ну як це-так, армія – і без мундирів. Секретар Камєнєва (одного з лідерів російських комуністів) так описує парад махновської піхоти у 1919 році: "В строю парубки и пожилые. Один босой, в рваных штанах, в офицерской гимнастёрке и австрийской фуражке, другой – в великолепных сапогах, богатых шароварах, рваной рубахе и офицерской папахе. Лица зверские. Командир одет в бурку, папаху, при сабле. Настоящая Сечь". А от опис другого – переляканого московського попа, що бачив козаків Семена Палія в 1701 році: "Голытьба беспорточная, а на ком и клока рубахи нет. Страшны зело и лихи что собаки". Як бачимо, тяглість історичної традиції московського сприйняття козацтва зберігається довго.

Проте повстанська піхота була військом ad hoc (на випадок). В разі військової потреби формувалися десятки піхотних полків, але коли необхідність минала, піхотинці зі зброєю в руках розходилися по домівках хазяйнувати. До наступного разу.

Стабільним залишався лише склад ударних махновських частин – кавалерії. Це була дійсно військова еліта – на зразок січового лицарства. І такоелітою вони відчували себе і в бою, і після бою. "Махновские молодчики" – злостиво-заздрісно іменувала їх комуністична пропаганда. А ось більш спокійний опис російської вчительки з Гуляй-Поля: "Конные отряды махновцев представляли собой красивое зрелище: все молодые люди, много красивых, хорошо одетых и на прекрасных конях. Махновцы любили пофрантить, заботились о своей наружности. Часто во время боя у парикмахерской стояло много лошадей – это махновцы брились и стриглись, красоту наводили..."

Ну як тут не згадати опис Яворницького: "Приїздять запорожці в Смілу, розодягнені так, що ж Боже твоя воля! А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку – то наче іскри викрешують". І тут знову історична тяглість...

Коли війну вважати не примусово-історично-патріотичним обов'язком, а способом гідного людського життя (хай може й недовгого), то виникає суто українська потреба в естетизації буття (хай і віськового). Воювати треба було вільно, весело і красиво. Навіть аналог російської військової команди "Стройся" (тобто "Становся в стрій") у козаків був інший – "Шикуйсь!", що походить від слова "шик", "шикувати". Згадаймо Котляревського: