В кожному історичному типі суспільства існує розподіл на еліту і власне народ. Завдання еліти – впорядкувати життя народу і організувати його захист. А завдання народу – плодитись, трудитись і забезпечувати еліту всім необхідним для виконання її суспільних функцій. Звичайно, еліта норовить поцупити дещо більше – для власних, елітних, потреб. Та якщо вона це робить з роузмом і в міру, то користі від наявності національної еліти набагато більше, ніж шкоди від її відсутності. Історія України Нового часу – тому яскраве підтвердження.

Оптимальний тип взаємодії еліти і народу – це Німеччина кінця ХІХ – початку ХХ століть. Владі тут вдалося за короткий час різко підвищити економічний рівень життя населення, його освіту і культуру, а головне – вселити в німців таку віру в свої власні сили, що для того, щоби зупинити грандіозний поступ германської нації, потрібно було організувати дві світові війни.

Існував ще й російський тип взаємодії – коли еліта не тільки соціально і економічно відривається від свого народу, а й відгороджується від нього культурно – навіть переходить на іноземну мову для внутрішнього спілкування. Вже на початку ХІХ століття це доводило до абсурду: під час війни з французами російські селяни-партизани так і не могли второпати, кого слід вбивати – у офіцерів і царської, і наполеонівської армії були схожі мундири і розмовляли вони однаковою мовою – французькою. По справедливості убивали всіх. Але це був тільки початок. А жахливий кінець чекав російську націю у ХХ столітті.

У нас, як завжди, було інакше. Починаючи з нового часу, наші сусіди, у яких також гостро стояла кадрова проблема, зманювали і скуповували "на корню" українську еліту. Опорою Речі Посполитої стали українські роди Острожських, Вишневецьких, а Російській імперії вірно слугували Кочубеї, Апостоли, Розумовські, Гоголі.

Та залишившись без еліти і держави, український народ не перетворився в людську популяцію українських степів, як це сталося з братами білорусами на їх болотах. Спрацювали в етносі якісь внутрішні механізми самоорганізації і народ сам розділився на дві частини: селянство і козацтво. Селяни господарювали на землі, забезпечуючи економічні основи існування етносу, а козацтво цей етнос боронило. Козацтво як збройні сили не було особливим тягарем для народної економіки, бо частина козаків сама вела своє господарство у вільний від війни час, а за привілей не платити податки платили найвищу ціну – власною кров'ю.

Мирну частину населення козаки в стані напідпитку дещо зверхньо іменували гречкосіями. Проте ніхто не вимагав від звичайного селянина, як це буде пізніше, щоб той брав до рук зброю і йшов воювати. Війна – це козацька справа, а хліб вирощувати – справа селянська. І кожен робив те, що міг, поважаючи вибір іншого. В цьому і полягала сила тогочасного українського суспільства.

Козаком міг стати кожен. Це була справа особистого вибору. І кожен міг цей вибір зробити з огляду, звичайно, на свої можливості і свої уявлення про гідне людини життя. На Січ-бо йшла не тільки біднота у пошуках кращої долі. Хорошим тоном навіть у заможних селян було відправити сина на Запоріжжя на кілька років покозакувати – і досвіду військового набратися, і стати, врешті решт, справжнім чоловіком.

Козак був народним героєм, народним ідеалом в піснях, думах, переказах і зберігався як етнографічний персонаж навіть тоді, коли козацтво, як суспільна верства, давно вже не існувало.

Російська імперія ліквідувала головну загрозу українцям – турецько-татарську, українці ж на початку отримали такі привілеї, про які, наприклад, російські селяни не могли і мріяти. Сенсу воювати вже не було і козацтво розбіглося господарювати на благодатних українських чорноземах. Щоправда, безкоштовний сир, як завжди, дещо пізніше закінчився мишоловкою: кріпосним правом, тягарем податків, бюрократичною сваволею. Та після відміни кріпосного права в 1861 році життя українських селян різко покращилося, особливо на Лівобережжі та на Слобожанщині. Візьмемо для прикладу звичайне слобожанське село Білолуцьк (нині смт. Білолуцьк Новопсковського району Луганської області). В кінці ХІХ століття білолуцькі селяни без допомоги держави власним коштом збудували церкву (див. фото нижче), комплекс будівель земської лікарні, двоповерхову школу, земське училище та інше. (Спробували б вони зробити це зараз, у ХХІ столітті...) А тоді на Україні, особливо Слобідській, запанував достаток і сумирне роботяще гречкосійство.

Народ був настільки мирний, що опис нашого краю, створений місцевими вчителями під керівництвом відомого етнографа В. Іванова, вражає сучасного чоловіка своєю неймовірною доброчесністю: українці уникають сварок, не влаштовують бійок, мало п'ють і зовсім не вживають брудної лайки. Поліція і злочинність майже відсутні, а єдиний місцевий розбійник, про якого ще збереглися народні спогади, на прізвище Засєрін був явно не українського походження. Здавалося, не буде кінця і краю цій пасторалі...

Проте на початку ХХ століття в Російській імперії спалахнула громадянська війна. Українській еліті, яка на той час з гріхом пополам сформувалася, бракувало досвіду управління та й міжнародна ситуація була вкрай несприятливою. В результаті молода українська держава не змогла захистити свої кордони. І Україна перетворилася в поле бою більшовиків, денікінців, німців та інших інтервентів. В перервах між боями ворогуючі сторони з ентузіазмом займалися грабунком мирного населення. Та якщо для більшості незваних гостей це було чимось на зразок вигідного хоббі, то для російських комуністів вивіз продовольства з України був питанням життя і смерті. Промисловість була зруйнована і навіть при найбільшому бажанні про товарообмін з селянством не могло бути і мови. Хліб просто так забирали озброєні продзагони. Голодні робітники, у яких в містах залишалися голодні сім'ї, особливо не розрізняли бідних і багатих селян, хліб на споживання і на сівбу. Забирали все у всіх, прирікаючи на голодну смерть село за селом. І тут вже мова йшла не про ідеологію, а про біологію – просте виживання. Йшла битва за хліб. Селяни знищували продзагони, каральні загони знищували селян, селяни створювали свої бойові загони і нападали на карателів... Пастораль досить швидко перетворилася на криваву круговерть.

Щоправда, у українського селянства вистачило здорового глузду не влаштовувати українську Вандею, як це зробили в Росії на Тамбовщині, коли всі селяни від мала до велика брали до рук зброю і йшли воювати з регулярною армією. В такому важкому випадку розраховувати на "хепі енд" можна тільки в голівудському кіно. В реальному ж житті, в умовах ХХ століття і безкрайнього українського степу це найпевніший спосіб колективного самогубства, коли натовпи погано озброєного і ще гірше навченого народу спокійно розстрілюються на відкритому просторі автоматичною зброєю війскових підрозділів, авіацією і бронетехнікою. Навіть в ідеальному варіанті, коли б вдалося створити масову і боєздатну українську регулярну армію, шанси на перемогу були примарні. Величезна кількісна перевага була на боці Росії. Червона армія в 1920 році нараховувала 5 мільйонів чоловік. Більш того, всі основні центри виробництва озброєнь і боєприпасів знаходилися на території Росії. Тобто розстрілявши в героїчній борні всі невеликі запаси ще царських боєприпасів, українська (навіть ідеальна) армія миттєво перетворювалася в величезний беззбройний натовп. І не потрібно мати особливої уяви, щоб уявити собі подальший розвиток подій в умовах тодішнього всезагального озвіріння людей.

І тому серед українців на той час ідея масової національної армії не мала особливої популярності. Але народ обрав оптимальну для тих історичних умов форму опору. Нація знову поділилася на козаків і гречкосіїв. Гречкосії мирно працювали, водночас забезпечуюючи козаків всім необхідним: харчами, кіньми і інформацією про ворога, що війні далеко не остання річ. А також ховали повстанців від переслідувань і доглядали за їх пораненими. Коли ж потрібно було створювати масові піхотні підрозділи, гречкосії оголошували самомобілізацію і доводили чисельність повстанської армії до 150 тисяч бійців, а потім знову розходилися по домівках господарювати.

В повстанці йшли тільки добровольці – ті, хто мав власні солідні підстави ризикувати своїм життям, хто мав військові здібності і можливість воювати, хоча останнє поняття було суто відносним. Одним з повстанських полків успішно командував батько Правда – каліка без обох ніг.

Махновські повстанці не називали себе козаками, бо цю назву вже виокристовували і недоброї пам'яті донські козаки, чиї каральні загони катували селян під час російської революції 1905-1907 років, і полки "червоного козацтва", які підтримували комуністів, і українські національні частини. Проте, і по бойовому духу, і по організації, і по способу ведення бойових дій справжніми козаками були лише махновці.

Більшовики-сучасники в один голос твердили: "Части батьки Махно пропитаны духом бесшабашного вольного Запорожья. Настроение их боевое, бодрое". До речі, і район бойових дій махновців від річки Буг до річки Айдар майже повністю збігається з територією земель колишнього Війська Запорізького...

Відправляючи своїх агітаторів в Україну, Лев Троцький (Лейба Бронштейн) говорив їм: "Товарищи! То, о чем мы здесь – в России – говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить... Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине... Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев, возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нём проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы".