5 березня 2009 року в Луганську "група товаришів" намагалася зняти з постаментів старі танки, що стоять біля обласного краєзнавчого музею, і вивезти їх, начебто, на ремонт. Ані належних документів, ані грошей на ремонт у "товаришів" не виявилося. Ентузіастів зупинило лише особисте втручання керівників обласного відділу культури. Виникає запитання: а звідки і чому такий поспіх? Може комусь просто заважають старі бойові машини?
Перша відповідь, в принципі, очевидна. Танки знаходяться майже на території будівництва чергового розважального комплексу і просто будуть псувати сучасний інтер'єр. Дозвіл на таке будівництво, звичайно, лежить на совісті нинішньої міської влади. Та викидати танки, які становлять велику історичну цінність, тільки тому, що вони не подобаються якомусь "поважному чоловікові" – це вже занадто. Танки дуже старі. Знаходяться вони в жахливому стані і є великий ризик, що при транспортуванні без застосування спецтехніки вони просто розсипляться. В таких випадках створюють комісію фахівців, яка оглядає танки і дає рекомендації щодо їх транспортування з врахуванням конструкційних особливостей цих машин.
По-друге, танки забирають начебто на ремонт. Хоча документів щодо планів цього ремонту ніхто не бачив. Ні технічних, ні фінансових. А це ж не просто ремонт, а кропітка реставрація техніки, яка випускалася майже сто років тому! І в кого в Луганську є технічна документація з британського заводу "Метрополітен Керрідж" 1915 року, що випускав ці танки?
І по-третє, є певні побоювання, що під час довготривалого ремонту танки просто зникнуть, бо занадто вже велику історичну і матеріальну цінність вони собою являють. Не даремно ж-бо англійські любителі військово-технічної старовини регулярно відвідують Луганськ. І габарити танків не стануть на заваді зловмисникам – у нас же цілі заводи безслідно зникають з Луганська...
Існує дійсно непоганий задум повернути танки на старе місце – в сквер навпроти Пам'ятника Борцям (чи як раніше і вірніше казали – жертвам) революції, де вони, разом з Пам'ятником, становили єдиний історико-меморіальний комплекс часів Громадянської війни. Там вони стояли ще з 1930-х років: їх не чіпали навіть німецькі оккупанти. Та в 1970-ті рокі молоді амбітні луганські архітектори, розробляючи план реконструкції Луганська (до речі, досить бездарний), постановили: англійським буржуазним танкам не місце в радянському місті. І вирішили перевезти їх на Гостру Могилу до комплексу пам'ятників оборони Луганська. Там танки треба було перевернути, щоби, за задумом архітекторів, символізувати "поверженную мощь мирового империализма".
Танки зі скверу дійсно зняли, та до Гострої Могили так і не довезли. Кинули їх на території якогось будівельного управління, де вони іржавіли багато років, аж поки їх не встановили біля обласного краєзнавчого музею.
Два танки серії Mk (абревіатура назви заводу "Метрополітен Керрідж"), що знаходяться у нас в Луганську, це дійсно унікальні історичні експонати. Бо, незважаючи на те, що в 1916-1919-му роках ці танки випускалися сотнями, до початку ХХІ століття збереглося їх не більше десятка. Причому танків тієї модифікації, що стоять в Луганську, залишилося в світі лише два...
Геніальна за стратегічним задумом, ця бойова машина в технічному виконанні англійців виявилася настільки невдалою, що танки Mk почали здавати на металобрухт вже в кінці 1920-х років, хоча його наступник – французький танк "Рено" FT-17 – воював навіть в Другій Світовій війні.
Спроектована за наказом Черчілля, бойова машина спочатку не мала власної назви. Через її масивний корпус її назвали (з метою конспірації) "цистерною для Петрограду" ("tank for Petrograd"). Так ця назва – "танк" – і прижилася згодом в більшості мов світу. Російські військові журналісти часів Пешої Світової війни, яка, до речі, тоді називалася в Росії Другою Вітчизняною, спочатку намагалися знайти патріотичний аналог слова "танк" чи "цистерна". І таки знайшли "исконно русское слово" – "лохань". Репортаж в журналі "Нива" за січень 1917-го року так і починався: "Лохань (tank) – новый английский бронированный автомобиль..." До речі, сама стаття називалася не менш круто: "Семь дней в лохани". Слава Богу, ця назва не прижилася. А то уявіть собі заголовки в газетах: "Наши героические лоханщики..."
Перші танки Mk були досить незграбними машинами. Маючи на 25 тон ваги, двигун потужністю в 100 кінських сил, цей танк "мчав" по рівній дорозі зі швидкістю 6 кілометрів на годину. А на полі битви його швидкість сягала аж 2 кілометри. На додаток, танк міг рухатися переважно чітко по прямій. Для того, щоб здійснити хоч найменший поворот, майже весь екіпаж кидав воювати і займався "поворотною" справою: водій жестами (бо гуркіт мотору був страшенний) віддавав накази, командир вмикав гальма, а два танкісти намагалися керувати примітивними трансмісіями.
Та й взагалі, воювати Mk довго не міг – за відсутності вентиляції протягом 3-4 годин сморід від двигунів та порохових газів виводили екіпаж з ладу надійніше, ніж ворожа артилерія. Люди просто чманіли від жару і задухи. А ще раніше виходила з ладу система зв'язку з командуванням: клітка з поштовими голубами, яка була обов'язковою в кожному танку. Бідні пташки конали від таких перевантажень, не дочекавшись ворожої кулі.
Як і будь-який перший серійний екземпляр, танк мав безліч недоробок. А ще англійське командування не відразу додумалося, що машини такої ваги (а ще з таким "потужним" двигуном) застосовувати на болотах дещо необачно. В результаті перша в світі танкова атака англійців проти німецької оборони на річці Сомма 15 вересня 1916-го року закінчилася чи то трагічно, чи то комічно: з 49 танків, що вийшли на фронт, 14 відразу поламалися. Ще 17 застряли в болоті. До ворожих позицій, доїхали з горем пополам до 18 танків, яким таки вдалося спричинити тимчасову паніку серед німецької піхоти.
Взагалі, перші танки могли справляти належне враження тільки на людей, які про цю техніку мали хоч якесь уявлення. Командир дивізії Червоної армії, укомплектованої напівкочовими народами Поволжя, Ока Іванович Городовиков згадує: "Сижу у себя в штабе, вдруг подскакивает толпа моих конников и с восторгом, взахлёб, перебивая друг друга кричат "Батька! Батька! Поедем с нами! Мы там тебе такое покажем..." "Да что ж там такое", – спрашиваю. "Изба, изба по степи ползёт железная, а из неё по нам стреляют". Ну, выезжаю я и вижу: ползёт по степи одиночный танк, а вокруг него носятся на маленьких мохнатых лошадках десятки моих башкир и стреляют, норовя просунуть стволы своих карабинов в бойницы танка... В конце-концов танкисты сдались".
Білогвардійське командування не мало досвіду застосування такої бойової техніки. Та й було її обмаль. Жлоби-союзники продали Денікіну лише 80 танків, хоча в цей час у них без діла (бо Світова війна вже закінчилась) стояло близько 5 тисяч таких бойових машин. Білогвардійські офіцерські екіпажі проявляли чудеса героїзму. Так, наприклад, 22 травня 1919 року біля станції Попасна (на Луганщині) один білогвардійський танк вів бій з двома бронепоїздами червоних і один з них таки вивів з ладу. До речі, першим білогвардійським офіцером, нагородженим орденом Миколи Чудотворця, був танкіст – поручник Любич-Ярмолович.
Та кількісна перевага була на боці Червоної армії, причому її елітні частини не поступалися білим у військовій доблесті. Перші два танки "Рено" FT-17 захопили в полон частини українських повстанців отамана Григор'єва і, на прохання Леніна, відправили їх до Москви. Під час атаки врангелівських танків на позиції Червоної литовської дивізії, батареї литовців до останнього майже впритул намагалися розстрілювати білогвардійські Mk, а піхота кидалася на танки в багнетні атаки – намагалися через бійниці колоти штиками екіпажі.
Перемога в Громадянській війні залишилася за Червоною армією і їй, в якості трофеїв, дісталися 44 танки Mk. Вони входили до окремої Ескадри танків в склад Важкої флотилії, бо танки тоді вважалися сухопутними броненосцями – звідси і морська термінологія. Поступово в Радянському Союзі налагоджували виробництво власних танків, беручи за взірець іноземні. Але вроджені вади танків Mk були такі серйозні, що для копіювання радянські спеціалісти взяли французький танк "Рено" FT-17.
Танки ж Mk з давно вичерпаним моторесурсом, розукомплектовані, мертвим вантажем стояли на армійських базах. І врешті решт начальник бронеуправління Червоної армії Павлов втратив терпець і написав доповідну записку наркомові Ворошилову. В ній він запропонував роздати ці танки в якості історичних пам'ятників містам, що особливо відзначилися в Громадянській війні: Смоленську, Архангельську, Ленінграду, Києву, Ростову, Харкову і Ворошиловграду. Климент Єфремович доповідну затвердив, але для свого рідного Ворошиловграда виділив понаднормово аж два танки. Вони і були встановлені біля Пам'ятника борцям революції з написом: "В знак благодарности за революционные заслуги пролетариата Луганска".
...А на Гострій Могилі чекає своєї невеселої черги ще один унікальний танк – Т-34. Стояла собі ця бойова машина на фоні розлогих дерев парку, являючи собою чудовий приклад архітектурно-ландшафтного розміщення пам'ятнику.
Та й тут, зовсім поруч, почали будувати черговий торгівельний центр. І незабаром опиниться легендарна бойова машина на задвірках великого-великого магазину... І куди ж дивляться ті, хто полум'яно протестує проти "переписування історії" і "стирання історичної пам'яті"? Очевидно, з далеким НАТО воюють... Хлопці, а чи не краще було б захистити наші святині від таких близьких нам торгашів і чиновників, які облаштовують свої торжища навкруги наших пам'ятників? У всьому світі таке вважається блюзнірством.
А наша ж "тридцятьчетвірка" дійсно унікальна. І не треба було нездарно малювати на ній ведмедиків, бо це – двічі іменний танк і на ньому гордо писалися власні імена. На спорудження цього танку віддав всі свої заощадження сибірський селянин. В Нижньому Тагілі, куди перебазувався Харківський завод, танк збудували і вручили синові цього селянина – танкісту лейтенанту Іванові Кисенко з написом: "Лейтенанту Кисенко від батька".
Син виявився дійсно талановитим танкістом. Його танк звільняв в 1943-му році Ворошиловград (так тоді називався Луганськ), пройшов з боями Румунію, Болгарію, Югославію, Чехословаччину і лише в Угорщині танк підбили, а командира важко поранили. Хто хоч трішки знає танкову історію, той пам'ятає, що за війну звичайну "тридцятьчетвірку" підбивали німці разів п'ять-шість. Але ж це була "тридцятьчетвірка" незвичайна, ті, хто воював, це розуміли і танку було присвоєно персональне ім'я – танк "Лейтенант Кисенко". Поки його командир одужував в госпіталі, танк підремонтували і відправили на нову війну – в Китай. Там "Лейтенант Кисенко" брав участь в розгромі японців. 600 радянських танків БТ і Т-34, прорвавшись через гірські пасма Великого Хінгану, показали всьому світу, що таке справжній "бліцкриг". За 10 днів – з 10 по 19 серпня 1945 року – мільйонна Квантунська армія японців була розгромлена. І не кажіть мені, що японці – погані вояки.
В 1971 році ця "тридцятьчетвірка" повернулася в наше місто вже в якості пам'ятника. А в цей час аналогічні танки ще несли бойову службу в арміях по всій планеті. І не просто служили. В 1980-х роках кубинські "тридцятьчетвірки" вели успішні бойові дії проти сучасних бронетанкових сил Південноафриканської республіки. Навіть на початок ХХІ століття на озброєнні армій Азії, Африки, Європи та Америки знаходилося більше півтисячі танків Т-34. 60 років в строю – от що значить танк "всіх часів і народів"!...
В Станиці Луганській стоїть ще один танк, який започаткував наступну нову епоху в світовому танкобудуванні. Це важкий танк ІС-3 ("Иосиф Сталин"). Танки типу ІС – це наймогутніші танки Другої Світової війни.
Йосип Віссаріонович, яким би кривавим диктатором він не був, даремно своїм ім'ям не розкидався. Навіть хваленим "королівським тиграм" німецьке командування суворо наказувало у відкритий бій з ІС-ами не вступати. У "Тигра" була гармата 88 міліметрів і 100-міліметрова броня. А у ІС-а – гармата 122 міліметри і броня – 120, причому якості набагато кращої і з раціональними кутами нахилу. При зустрічі віч-на-віч з нашим важким танком, "Тигр" не мав жодних шансів. Ще гірше було "Пантері" – німецькому середньому танку – невдалому німецькому аналогу харківської "тридцятьчетвірки". Снаряд ІС-а пробивав лобову броню "Пантери", розносив на друзки моторний відсік і, зірвавши шматок кормової броні, летів далі... Хвалена німецька самохідна штурмова гармата "Елефант" ("слон") взагалі ховалася по кущах від наших важких танків, як перелякане кошеня. Екіпажі гвардійських ІС-1 та ІС-2 зневажливо іменували всі ці дива німецької техніки ("Тигрів", "Пантер" і "Слонів") "зоопарком".
Вже на самкінець війни на фронт прийшли танки нового покоління – ІС-3, що знаменували собою початок нової епохи в світовому танкобудуванні. Естетична довершеність форм цієї грізної бойової машини така, що ним можна просто милуватися. Ви можете впевнитися в цьому особисто – достатньо поїхати в Станицю Луганську. Там, біля парку, стоїть наймогутніший танк найбільшої світової війни – ІС-3.
От тільки б станичники не дозволили побудувати поруч черговий супермаркет...
М. Віхров для Фонду підтримки українських ініціатив
